• Новини
• Спонcорам
• Бiблiотека
• Автори
• Пiдприємство

Повітря прохолодне, проникає у кров, наповнює тіло. До дідька легко дихати! А я раніше й не помічав. Підіймаю очі: через жовтогаряче скло небо видається абсолютно чорним, і жодної зірки. Наче екран монітора, що погас. Темно. Чи це в очах потемніло?

Моя наречена стоїть поруч. Я розгублений: хіба я не надто молодий для нареченого? Хіба вже час? Хіба я хотів? І саме так? Я хочу запитати її, але ж це якось неввічливо - запитувати про таке власну наречену. Тому я просто чекаю. Вона цілує мене, а поцілунки в неї свинцеві. Залізні й жорсткі. Не те щоб пристрасні, але дуже настирливі. Аж надто. Хіба так цілують наречені? Я хочу запитати, але ж це неввічливо - запитувати про таке свою майбутню дружину. Тому я нічим не виказую свого розчарування.

Моя наречена не ефектна, не особлива і абсолютно не героїня. Вона дурна - моя наречена. Дурна - і все. І гості, котрі зійшлися на наше весілля, дивляться на нас з деяким презирством. Мені якось млосно. Хто, в дідька, всі ці люди? Хочу запитати: хіба на весілля не прийнято запрошувати лише знайомих та близьких? Хочу запитати, але ж це неетично. А раптом це вона їх запросила. І я мовчу.

Моя наречена пахне порохом, а зовсім не солодкими медовими парфумами, зовсім не польовими квітами і точно не шоколадом. А я люблю запах шоколаду. Не сам шоколад, але запах. Люблю, як ти пахнеш. Проте, моя наречена не поділяє моїх смаків.

Сукня на ній розірвана на шмаття і більше схожа на ганчір'я, а в руках - не букет, а старе розп'яття. Вона й сама надто стара, моя наречена. А я ж такий молодий. Але я не стану їй про це казати, адже жінки не люблять слухати про вік.

Моя наречена кривить у посмішці знекровлені губи і простягає до мене свої довгі, тонкі й потворні руки. Я відчуваю дотик холодних пальців. Я хочу сказати, що мені холодно і неприємно. Але хіба ж можна сказати таке власній нареченій? І я лише на мить заплющую очі, тому що вона вже зовсім близько. А моє серце лише глухо стугонить.

І я хочу запитати: "Люба, ти щаслива?". Адже саме про це, напевно, слід запитувати у власної нареченої. Але насправді для мене важливо інше: "Хіба не можна трохи зачекати з вінчанням? Ну, хоч трохи?". Але вона лише гидко посміхається у відповідь, і я розумію, що весільний каравай уже замовлено.

Хочеться палити. Але, хіба ж це гарно - смалити на власному весілля? До того ж, остання цигарка лежить на асфальті. На асфальті, у калюжі крові. Тепер її вже не прикуриш, адже вона намокла.

Стає нестерпно холодно. Мені ще ніколи не було так холодно.

Стук серця. Можеш мене привітати.

Стук серця. Я хотів, щоб ти був моїм свідком.

Стук серця. От чорт, а я до останнього не вірив.

Я хочу посміхнутися, але ж трупи не посміхаються.

Моя наречена стоїть поруч і виглядає задоволеною. Моя наречена - Смерть. А очі в неї точнісінько як у тебе, Мелло.

Скільки часу потрібно людині, щоб закохатися? Скільки треба ночей щоб цю любов усвідомити? Скільки куль у твоєму жилеті потрібно аби змусити мене заплакати? Скільки крові я маю віддати, щоб подарувати тобі життя? Скільки віри потрібно, щоб повірити в тебе? Скільки зірок має упасти з неба, щоб здійснилася моя мрія? Доки мене буде мучити це смугасте безумство?

Теплий, теплий сніг падає на лютневу землю, залишаючи по собі холодний, обпікаючий слід у моїй душі, як тоді, у той день того холодного осіннього вечора, коли крізь відчинене вікно чувся слабкий стогін вітру, що плакав, того трагічного вечора, саме тоді... Саме тоді ти залишив у моїй душі, у моєму серці шрам, опік. Думаю, це була твоя цигарка, котра впала з останнім твоїм подихом, з останнім game over, з останньою легкою посмішкою.

Пробач, напевно, я збожеволіла, напевно, надто не хочеться жити реальністю. Пробач, я не змогла, я не встигла... Але це всього лише виправдання.

Таких, як я, психологи не консультують. Таких, як я просто уникають. Таких, як я, навіть не намагаються зрозуміти. Таких як я вітер несе назустріч мрії.

Яка бісівська сила смикнула мою руку і стисла в ній холодну пачку з дисками Death Note і досі не розумію. І не прагну зрозуміти. Можливо колись настане день, і я все ж зрозумію, можливо, ні. Може, й не варто розуміти.

Я не шукаю когось, схожого на тебе. Я шукаю у натовпі лише тебе, мені однаково, що ти мені відповіси, що скажеш чи зробиш. Я просто хочу тебе побачити. Побачити тебе такого, як ти є, саме тебе з усіма твоїми недоліками і чеснотами. Саме тебе, лише тебе...

Я не знаю, що буде потім. Що станеться, коли моя мрія здійсниться. Кажуть, коли мрія збувається, вона перестає бути мрією. Від цього мені сумно.

Мені просто хочеться сказати, просто прошепотіти... я тебе кохаю. Тремтяча рука зупинилась, недбалий нестримний почерк, маленьке смугасте сердечко, поштова скринька і слабка сумна посмішка на вустах.

З днем Святого Валентина.

2008