• Новини
• Спонcорам
• Бiблiотека
• Автори
• Пiдприємство

Чорна смужка, біла смужка, чорна смужка, біла, чорна... смугаста реальність, смугасті мрії. Це всього лише привід, аби поділити своє життя на біле й чорне. Залишитися в тіні чи вийти на світло. Все біле рано чи пізно стає чорним, а чорне - білим. Ми сприймаємо цей світ смугастим, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо, то все одно відчуваємо серцем.

Смуга, смуга, смуга. Вічний паралельний шлях, яким ми прямуємо у самотності. Паралелі ніколи не перетнуться. Люди ніколи не вийдуть поза межі, створені суспільством. Страх веде людей їхньою смугою, їхньою стежкою, страх нерозуміння й самотності.

Стіна... Чорна для мене, біла для тебе. Вона безкінечна. Куди б не спрямовували нас смуги, вона завжди буде розділяти нас.

Стіна... Світла стіна. Ти не любиш яскравого світла. Чому ти йдеш світлою смугою? Ти ж знаєш: вона коротша, кінець настає швидше. Чому ти прямуєш смугою, що веде у невідомість? Світло - самотність. Ти ж не любиш яскравого світла? Ти ж не любиш залишатися сам.

Стіна… Темна стіна. Я тут не сама. Мене оточують незнайомі люди. Усі вони прямують одним зі мною шляхом. А я стою, притулившись спиною до кам'яної чорної стіни. Шматок крейди в руці. Хочеться творити. Хочеться писати свою історію білою крейдою. Перервані лінії. Хочеться засвітити світло у цій темряві. Недбалий почерк. Чудернацький візерунок. Я не вмію малювати. Дерево. Біле дерево. Залишок крейди тане у руках. Світла більше нема. Треба іти далі.

Кров. Зелена кров... Нащо ти дана людині? Кров. Яскраво-червона кров. Чому ти мене тішиш? Адже це боляче. Крапля. Крапля - всього лиш інструмент. Дерево, моє біле дерево, я повертаюсь до тебе знов і знов, проливаючи ще більше сліз. Кривавих сліз. Поріз, і кров плине з тіла. Твоя неіснуюча посмішка і криваві сльози і душі. Домальовую яблуко на гілці кров'ю. Чи це сльози? Певно, вже не важливо.

Давай зруйнуємо цю стіну! Давай намалюємо нашу спільну смужку серед цих двох світів. Давай разом - ти і я. Підемо удвох нескінченно кривавою смугою життя. Ти і я. наша смуга, лише наша, створена нами, нашими силами, слізьми, кров'ю.

2008 рік. Зима. Закінчуються грудневі дні. Сніг падає на мокру холодну землю, його змітає вітер. Вона іде вулицею чи, скоріше, намагається бігти. Розчахнута дублянка, смугаста кофтинка, розкуйовджене волосся, у навушниках - якась стара музика. Вона йде без мети. Сенс життя зник. Немає тем для довгих роздумів і суперечок. Усе... напевно, її історія підійшла до свого кінця. Напевно, вона просто збожеволіла. Напевно, надто довго чекала, а потім надто швидко втратила. Мабуть, вона просто вірила, ставила три крапки... Ну ось, знову ці три крапки і надія на якесь продовження. Крапка... крапка... крапка... Дивне відчуття порожнечі в душі, холод проймає до кісток, але вона цього не помічає. Вона давно забула, що таке холод, опіки чи біль фізичний. Це не боляче. Набагато важче, коли болить душа.

Вона іде вулицею. Більше нема сили йти, більше немає сил терпіти. Скільки можна ставити, скільки можна ще чекати? Життя потихеньку закінчується. Шкода... Хоч, напевно, у цьому був якийсь сенс, а можливо й ні. Люди звикли бачити у всьому сенс і всюди його шукати.

Люди оглядаються на дівчину. Крок... іще крок... Вона впала. Як же це все сумно, як же це все дивно. Так хочеться жити, але більше нема задля чого, більше нема кого любити, більше нема потреби. Остання гаряча сльоза скотилася по щоці і впала на комірець смугастого життя. Дійсно допомагає, біль зникає, і порожнеча теж. Якесь дивне почуття, радість і смуток. Тепер вона буде з ним, нехай хоч так, але поруч...

Три крапки... Невже знову? Не хочеться продовжувати, але й закінчити так - теж боляче. Знаєте, я живу, але живу з болем. Прошу, не дивуйтесь тому, що я не мерзну і не нарікайте на біль від порізу. Просто ви, напевно, погано знаєте, що таке біль. Хоч я, напевно, також. Напевно, цим записам не суджено зустріти своїх читачів, а можливо, й...

2008