• Новини
• Спонcорам
• Бiблiотека
• Автори
• Пiдприємство

Ох і хар-рашо ж на селі!

Отут тобі вишня під вікном, а поруч осика, а під осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник...

Усе вкупі, все росте, все буяє, все шелестить і все пахне...

Ох і харашо ж на селі!

Ви знаете, що таке село? Не з тез, не з статистичних відомостів повітпродкомісарів, не з донесеннів сільрад і волвиконкомів - не офіціальне село, таке собі село. Село, та и годі! Як у медицині кажуть: реrsе і село. Так оте реrsе село ви знаєте?

Ох і хароше село!..

Нема тут ні довготи, ні широти, меридіани різні його не торкаються. А так, вийшов собі на горбочок, і все тобі кругло. Отак просто - школа. Після школи - розправа, а отак живе Сторчиха, а навскоси кума Уляна, а посередині майданчик, а на майданчику свині.

Сонце сходить на селі на сході, заходить на заході. Як треба обідати, воно собі підбивається так, що: "Ой-ой-ой! А вже сонце височенько!" I уявіть собі, яке оте сонце на селі слухняне: ніколи воно не підіб'ється раніш або пізніше, а тільки тоді, як треба обідати.

Живуть на селі люди, звуть себе українцями. Правду казавши, населення не чисте. Крім 800 чоловіка українців, є ще одна дівчина, що її тут звуть: "Та вона "руська"! Приїхала нещодавно з Саратовської губерні". Національної ворожнечі не помічається: спить з місцевими парубками, спить міцно, певно, й щоночі, й до того спить, що на тім кутку кажуть: "I бодай воно було тобі й сказилося, так ото цілісіньку ніч реготатися..."

Розплоджується населения не інкубаторами. Наслідки добрі: у Мотрі - Івасик, у Оксани - Гапочка, в Одарки - Митрофан. Це за тиждень.

Скрутно з харчами.

"Коли, дасть бог, уродить, у нас ця справа веселіш пойдьоть,- казав мені дядько Онисько.- 3 грушевого борошна багацько не зажартуєш. Одне слово, тяжкувато".

Віри населения православної. До церкви ходять. Хоч уже дуже помітно вплив подій церковних на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять довічні, сталі й міцні, як дуб, церковні традиції.

От, приміром, релігійне нещастя: місцевого батюшку з полуниць обдуло. Хоч вітри й одходять, а правити тяжко, та й небезпечно. Ну и розпука.

А атеїсти є.

- Що ж, мовляв, ну, обдуло батюшку. Так що ж. Хай матушка правлять. Не все одно? Невже ж таки батюшка, живши скільки з матушкою, та не передали їй своєї святості...

- Так воно, так. Але...

А з другого боку:

- Та ви б, матушечко, та порадили б свого батюшечка: хай би вони до автокефалістів: автокефалістів з полуниць ще не обдувало.

Кипить парафія...

Але є одна штука, що трохи не примусила мене при в'їзді в село рявкнуть:

Повстаньте, гнані і голодені!..

Що б ви гадали - що то за штука?

Арка!

Якраз проти самісінької школи. Уквітчана сосновими вітами з отакусенъким червоненьким папірцем нагорі...

- Що вже попервах коні полохались, так і не доведи, царице небесна! - казав Митро Хведорович.

- А тепер?!

- А хіба не бачите?! Іде, лиха личина, й хоч би тобі що! Позвикали!

- Це на Перше травня таку встругнули!

На шостім році революції Пасіки арку побачили!

А таки побачили, й тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в нього й з очей, і з бороди:

- Ось які ми!

Та вже хвастатись, так хвастатись!

- Є в нас іще й "трибунал".

Скрізь, положим, той "трибунал" просто собі трибуною зветься, а в нас він "трибунал".

Але то нічого: нам можна.

Щоправда, хтось у того "трибунала" поміст свиснув і висмикнув одну ногу, але три його нозі з погордою свідчать, що Першого травня на пасічанскім майдані "революція йшла"...

- Капосні хлопці! Ну нема на них ніякого впину! Та воно, сказать, і дерево добряче: чи там на підсошок, чи на люшню!.. Ну й не втримались!

...Так що ви, братця, з нами не шуткуйте!

Бо почім ви знаєте: може, ми на той рік на Перше травня чи на Жовтневу революцію такого "трибунала" вшкваримо, що ви там у столиці на Миколаївськім майдані з своїм просто:

- Закройсь! "I нікоторих цвяхів!"

А так тихенько в нас.

Оремо. Сіємо. Плодимось, як і всі православні...

Живемо, одне слово...

Хоч тітка Сторчиха (знаете, що через дорогу живе. Ворота в неї чорні, а півень голошиїй), так та тітка вдарила оце об поли руками:

- Їй же богу, до Покрови не видержу!

- Чого ви, тітусю, так?

- Ой, Михайловичу, не видержу! Байстря вб'є!

- Чиє?!

- Наше з донькою!

- Так чиє ж воно: чи ваше, чи доччине?

- Ох, голубчику, й не знаю, й не скажу!!

- Отакої..

- Не іначе, як наврочили! I берегла ж, і додивлялася! Подумайте ж таки: сімнадцятий годочок їй тільки, як оце жито почало красуватися, пішов... I де воно взялося? Ну нікуди-нікудисінько з двору ж не ходило!

- "Само", мабуть, тітусю, до двору прийшло!

- Ото якось у пилипівку ще вскочила в хату як навіжена. "Чого ти",- питаю. "Щось мені,- каже,- мамо, привиділось". А сама пополотніла-пополотніла... 3 того часу ото, дивлюсь, а воно... а воно... Ох, не видержу, люди добрі, не видержу!

- Нічого, тітусю! Бабою будете!

- Ох, не видержу!

Бачите, як у нас?!

А в вас хіба таке трапляється, щоб з переляку діти були?!

Та як же його не любити - село оте?

За таємниці оті! За несподіванки!

Хіба його взнаєш? Хіба його влучиш?

От лежу на горбику під вишнею! А почім ви знаєте, що під тим горбком є? Може, там такої, як той казав, "курської аномалії", що копни його, так воно тебе самого сторчака поставить... А може, нафтою так ушкварить, що сам Керзон навзнак лясне!

Або дивиться: он ярком, ухопивши за хвост теля, чиєсь білоголове в драних полотняних штанчатах стріхою мчить...

Хіба ви знаете, що з отого білоголового буде?

Може, то майбутюй редактор "Вістей"?

А може, голова "Плуга"?

А не може хіба бути так, що років через двадцять п'ять - тридцять прийдете до "Червоного Шляху", а воно на редактора кріслі сидить і рукописів ваших не приймае...

За можливості необмежені люблю село...

3 нього йде! Все з нього йде!

Воно ще спить! Солодко спить, і на ниві порсаючись, і за телям летячи!

Розбуркуйте його. I не багацько для того и треба.

Повставляйте тільки шибки в школі, та щоб у тій шафй, де тепер миші бігають, щоб у тій шафі книжки були!

Тоді з отого беззубого, що без штанів з двору вискочило, напевно Валер'ян Поліщук вийде.

А з того, що на колодах рукою підборідя підперло та на сонце дивиться, - Павло Тичина буде.

2007