• Новини
• Спонcорам
• Бiблiотека
• Автори
• Пiдприємство

Сірий ранок, сірі люди, сірі обличчя.

Господи, чому ж я раніше не розумів ущипливість цієї пісні, яку знав ще з дитинства:

Нас ранок стрічає прохолодою…

Кучерява, чому ж ти не радієш веселому співу гудка?

Чого радіти, коли тебе тепленького витягає з ліжка якийсь дзвоник, і ти повинен бігти кудись, бо так треба. Чому на пенсію не йдуть в двадцять, а чекають до 60-ти? Це в шістдесят безсоння турбує, а мені, та ще й після вчорашньої розмови, по дванадцять годин спати треба.

Я йшов розлучатися. Чому? Бо жінка набридла, діти набридли, квартира набридла, жити набридло. Е ні, жити не набридло. Набридло жити тут і так. Зрозумійте мене: я хочу жити, а де? В одній кімнаті - діти з собакою, в іншій - я з тещею. Ну і дружина, звичайно. То хіба життя? Уявіть собі двох морально доволі розвинутих чоловіків середнього віку, що їх послали в далекий, хоча ні, краще в близький космос, десь місяці на три. Вони повинні будуть рахуватися в усьому один з одним, бо куди з ракети підеш? Та вони ж зненавидять один одного так, що... ой, леле! А в мене сусідом не чоловік, а жінка, і не морально розвинута, а з сусіднього села, і ви після того питаєте, чого я розлучаюсь!

Колись все було інакше, тому і діточок у нас двійко. Але хтось прописав у газеті, що старшим жінкам не можна спати в одній кімнаті з дітьми. Ніби то вони, мимоволі, тягнуть з малих енергію, і ті хворіють. Маячня, але якраз в той час діти пішли до дитячого садочка і, зрозуміло, почали хворіти. Теща, як людина порядна, одразу ж перебралась до нас в кімнату. "Я не збираюсь бути вампіром для своіх онуків, - заявила вона. - Ви переживете якось, не маленькі". Замість неї до дітвори перебрався наш собака і, як на замовлення, малі перестали хворіти. "Іноді і газети не брешуть, - урочисто заявила теща. - Бач, казали ж, що товариство собак благодійно впливає на дитячий організм. На своїх пересвідчилась, таки правда".

Все, з того моменту наше життя закінчилось. А газети здобули палку шанувальницю своїх опусів. А заразом і безкоштовну рекламу.

Звичайно, зараз я повз не заяву подавати, а на роботу, але ж в голові все одно, як заяложена платівка, крутилася вчорашня розмова.

Попрацював я спокійнісенько на роботі, хоча колектив у нас чималенький і десь душ тридцять знайдеться, і додому, відпочивати. А дружина (читай теща) раптом видає таку концепцію мого сімейного життя:

- Подружжя принципово і послідовно проводить все своє дозвілля разом. Закінчив свої службові обов'язки, і поспішай повернутися до домашнього вогнища, і ані на хвилину не розставайся з улюбленою дружиною ( читай тещею), - безапеляційно заявила дружина, заповнюючи стіл тарілками з смачною вечерею.

Видно, знову теща якусь статтю принесла і тепер жадала її обговорення. Наївний, я піддався на цю провокацію, вважаючи, що потім спокійно подивлюся боевик.

- А хіба не можуть в мене бути свої друзі, свої інтереси? Може я на риболовлю хочу, або на футбол? Або, навіть лячно подумати, на пиво з друзями піти?

- Так, - відповідає моя дорога дружина (читай теща), - у тебе можуть бути свої друзі та інтереси. Але тільки спільні з дружиною. Спільні інтереси, спільні друзі, спільне захоплення якою-небудь справою, спільні недільні виїзди на відпочинок, на дачу, одночасна відпустка.

Якийсь час я пережовував цю думку, а заодно і вечерю. Теща зацікавленно дивилась і чекала мовчки.

- Згоден, ця форма сімейного життя ідеальна, - нарешті спромігся я відповісти. - Але, як на мій погляд, хоча його ніхто і не питає, має вона единий недолік. У нас мало жінок, що захоплюються риболовлею, філателіію, аматорок мисливства, футболу, хоккею, і техніки! Немає їх!! Не в спромозі мисливець шукати по всій краіні любительку ходити на полювання. Він тільки може спробувати шукати жінку, що готова терпляче переносити це його захоплення. Не спільний інтерес або спільне захоплення чимось, а терплячість до інтересів і пристрастей іншоі сторони. Тільки ось так, вважаємо ми чоловіки, і нас в цьому підтримують психологи.

- Господи, і нащо я настояла, щоб ти інститута закінчив, - простогнала теща, не витримавши мого гарного настрою. - Начитався психологів і сам з глузду з'їхав. Вони ж всі чоловіки, хіба їм сім'я потрібна. Дивись, що пишуть: "Сексуальна революція, урбанізація, бажання жити виключно для себе штовхають українців на пошук нових форм шлюбу: гостьові, шведські и комунальні сім`ї стають швидше правилом, ніж виключенням", - помахала теща перед моїм носом газетою. - Люди добрі, подивіться, йому відкрита сім'я потрібна! В тебе є бажання і частину свого подружнього життя (читай дозвілля), проводити за власним розсудом! Що ж це, люди добрі, буде? Чоловік відправляється на риболовлю, жінка йде в кіно. Або ж чоловік йде на футбол, а жінка до подруг. А теща? Дітей няньчити? Вона вже своїх віднянчила…

Аби у нас на кухні стояв якийсь горщик з квіткою, то він би миттєво зів'яв від їдкої іронії, що вилилась на мою голову. Квіти, вони ж бо такі чутливі.

- У чоловіка своє коло друзів і такий собі чоловічий клуб, - продовжила теща, не побачивши моєї реакції. - У дружини теж своє коло подруг. А теща? І чому я повинна займатися хатніми справами і дитячими носами, коли я вже майже на пенсії? В мене тільки-но життя починається, як казав той, як його, поштар, поштар… Тьху, склероз. О, так, так, Печкін, спасибі дітки. Мені це зовсім не цікаво. Так, не цікаво!

- Ну добре, Василино Іванівно! А чи знаєте ви, що середньостатистично, розлученнями закінчуються сорок відсотків перших шлюбів? - показав я своє знання теми. - І це з-за неправильного розуміння сімейного життя.

- Але ж ти, по-перше, не середньостатистичний чоловік, а просто чоловік моєї доньки, - вставила теща, - і входиш ти в тих 60 відсотків нормальних людей, що не розлучаються, зіткнувшись з першими труднощами сімейного життя.

Ха, мені б вашу впевненність, дорога тещо, хоробро подумав я, і продовжив:

- І взагалі, в світі скоро ніхто не буде одружуватися, як і прогнозував у своій "Туманності Андромеди" російський фантаст Іван Єфремов. Мені дуже прикро, - з'єхіднічав я, - але тещі теж будуть відсутні, так як виховуватимуться діти в специальніх школах, під наглядом спеціалістів, а не несвідомими батьками.

- Господь з тобою, - перехрестилася теща. - Зараз і так кожна п'ята дитина в країні позашлюбна. Якась епідемія сирітства - більше ста тисяч покинутих дітей, і завваж - тільки у 8-10 відсотків діточок померли батьки.

Теща, виголосивши таку складну тираду, знову махнула газетою. (Підозрію, що цього разу їй просто було спекотно).

Чомусь мій добрий настрій почав зникати. Я не стримався, встав і помив за собою тарілки. Бо протест проти такої наруги над моїм гарним настроєм повинен був мати якийсь вихід. Мої дії були сприйняті, як виклик.

- Мамо, облиште. Чоловікам неважливо, що почуваємо ми, жінки. Аби тільки їхнє зверху було завжди, - образилась дружина. (А на що, я ж тільки цитував класика?).

- Ні, як це я буду мовчати. - Теща піджала губи. - Народжуванність падає, нація вимирає, а я мовчи? Аякже! Женяться молодими, то і розуму ще немає, відповідальність відсутня, - з осудом закінчила теща, дуже майстерно перевівши стрілки.

А чому, цікаво, вона не заперечувала, коли я, молоденький, до її дочки сватався, якось не до ладу пригадав я, вирішивши не озвучувати цей спомин.

- Держава нам допоможе, як казав Остап Бендер, - підбадьорив я тещу. - От ви кажете, - не зміг стриматися я і продовжив, - що багато дітей поза шлюбом виховується. Але ж всі мовчать чому. А я вам скажу, треба відстоювати відкриту сім'ю.

- Знов за рибу гроші, - пробурчала дружина.

- Хай говорить, - милостиво дозволила теща, - ворога треба знати в обличчя.

Я мало не закашлявся, але хоробро кинувся в атаку.

- Людина вже настільки звикла до свободи, що не хоче жити у в'язниці.

Обидві зацікавлені особи, відірвалися від своїх хатніх справ, і зосередилися на мені.

- Коли подружжя знає тільки дві сторони життя - роботу і сім'ю, стається так, що кожен з них зганяє на іншому всі своі службові неприємності.

- То заробляй так, щоб жінка не працювала, - не втрималася теща.

- Я зараз просто упевнений, - насупився я, - якщо у подружжя немає можливості деякий час відпочити один від одного, увага кожного почне зосереджуватися на недоліках партнера; кожен буде бачити тільки вади іншого, тоді як раніше помічав і позитивні сторони, - закінчив я погрозливо.

- Суто чоловіча логіка, - фиркнула дружина. - Чому це раптом перешкодою дозвілля треба вважати власне жінку? - роздратовано спитала вона, грюкнувши дверцятами шафи. - Так, кожен відпочиває окремо. А діти? Адже ще ніхто не знімав з жінки обов'язку перед дитиною, навіть коли вона хоче піти на прогулянку, або до театру.

- Ось тому я і живу з вами, - втрутилася теща, - бо коли ввечері ви обидва приходите втомлені роботою, то сірника не можна запалити, вибухните. Хто заспокоіть вас? Тільки я. Я ваш запобіжник, а ви не цінуєте...

Ще трішки, і вона вишибе з мене сльозу, вирішив я. Але зовсім не збирався здаватися.

- Відкрита сім'я нівелює різницю в настроях. Буває ж, коли один хоче плакати, в іншого може бути напрочуд чудовий день. Розумна жінка відправить роздратованого чоловіка до друзів, на футбол, на риболовлю...

- Коли? - перебила мене дружина. - Вночі, після роботи? Коли?

- Що коли? - сторопів я.

- Коли я повинна відправляти тебе, роздратованого, до друзів? Вночі?

- Чому ти все перебільшуєш, - обурився я.

- Та вона ж просто питає, - підозріло ласкаво промовила теща.

Отакої, збили мене з пантелику, а я хотів сказати, що відкрита сім'я сприяє відсутності бажання будь-яких любовних пригод. Кому, як не друзям, повинен я пожалітися. І кінець кінцем, не можу я весь час мовчати, бо все що можна було згадати з парубоцького життя, я згадав, і не раз..

- Замість того, щоб гаяти час на сварку, краще заведи собі заняття по душі, - заявив я не до ладу, остаточно втрачаючи настрій.

- Яке? - спокійно запитала дружина.

- Звідки я знаю? Навчись плести, або гаптувати. Або... - Я замислився, бо всі моі відомості про жіночі заняття вичерпалися.

- Або? - луною відгукнулася дружина.

Я стояв, як бовдур, склавши руки на грудях, намагаючись хоч щось сказати. Нарешті мене осінило.

- Займись гороскопами, - з полегшенням вигукнув я, - хоч буду знати наперед, чи треба потрапляти на очі начальству, чи краще десь сидіти тихенько.

- А діти?

- А що діти?

- Хто буде займатися дітьми? Адже моє хоббі буде займати час, і немалий.

- Василина Іванівна, - кивнув я в сторону тещі.

- Аякже, ви відпочиваєте, а я повинна весь час працювати? Де ж справедливість?! Я жінка вільна, а навкруги стільки людей, може і я когось собі знайду старіти разом.

- Та у вас же і часу вже не лишилось, з онуками побавтесь, щоб було кому згадувати. Думайте, нарешті, про вічне, про душу, - не витримався я і наступив на хворий мозоль.

- Ну, спасибі, дорогий зятю, що нагадав мені про мої роки, - теща аж стікала отрутою. - А дзуськи! Про душу я в церкві думати буду, а тутечки я про життя хочу.

- Ти мене вже не любиш, - раптом, зовсім не логічно, схлипнула дружина.

Від несподіванки я розгубився. Жіноча логіка, тобто її повна відсутність, завжди викликала в мене ніяковість. Ось і зараз я збентежився. Звідки вона зробила такий висновок?

- Не кажи дурниц, я хочу тобі допомогти змістовно проводити час, а ти... - дещо пафосно почав я.

- Нащо, вона за тебе заміж виходила, - втрутилася теща, - щоб коротати час на самоті?

На це провокаційне питання я не збирався відповідати, та ба! хто цікавився моєю думкою? Мирне співіснування закінчилось. Тещин терпець урвався.

- Не мовчи, - накинулась теща на мою дружину. - Що, сказати нема чого? Отакі нинішні чоловіки, їм би тільки гульки. Може вже когось придивився собі? - Погляд тещі присудив мене до довічного ув'язнення. - А ти чого мовчиш, потурєш йому? - знову до дочки. - Дивись, дограєшся, залишишся сама, хто дітей на ноги ставити буде? Я вже стара, - повідомила теща, забувши, що хвилин п'ять тому збиралася жити вічно, ще й чоловіка воліла шукати, - допомагатиму, скільки Бог дасть, а потім що ти робити будеш?

- А ти, - теща знову повернула гармату до мене, - скинув з рахунку дітей, виховання яких, до речі кажучи, і твій найповажніший обов'язок. Хто їх у люди виведе? У, безсоромний, хвоста задрав, і кудись наліво зібрався!

Після такого обвинувачення я не втримався, кінець кінцем, хто у мене жінка: дружина чи теща?

- Василина Іванівна! - підняв я голос. - Це в ваш час шлюб був основою взаємовідносин між чоловіком і жінкою. А в Радянському Союзі ще і одним із засобів одержати квартиру від держави. Раніше женився і раніше на чергу поставили. А податок на бездітних, забули? Його платили навіть незаміжні жінки. Своєрідний стимул підвищення народжуванності, - уїдливо промовив я. - А зараз жінка вільна. Вона сама вирішує, як до речі, і чоловік, що для неї краще: заміжжя чи кар'єра, шлюб традиційний чи шведський.

Теща аж скривилась: "Гидота".

- Не гидота, а плюралізм поглядів, - відповів я. - А деякі, так і зовсім нетрадиційної орієнтаціі притримуються, - навмисне додав, і користуючись очманілим станом тещі, продовжив. - Сім'я зараз зовсім не радянський варіант. Тому не чіпляйтесь до мене, бо я людина волелюбна.

- Вам потрібно пройти якісь сімейні курси, - несподіванний висновок зробила теща.

- Що?

- Так. Я не хочу, щоб ви збільшили статистичні дані по розлученням, - доволі миролюбно додала вона.

Зрозумій після цього жінок. Мовчиш - погано, а як обуришся, то тебе навіть почути взмозі.

Ось тобі і відкрита сім'я. Ото вже обговорили статтю, яку я, до речі, і в очі не бачив. Теща на мене нагримала, жінка - образилась, а я такий стрес зазнав, що терміново треба енергетику поповнити. Уявивши собі, що здійметься зараз на кухні, якщо виявлю бажання піти до колеги подивитися футбол по кабельному, я відмовився від наміру. Але щось та треба було робити, бо я кипів, теща сяяла, дружина майже плакала.

- Збирайся, - раптово навіть для себе, мовив я до жінки.

- Куди це ви зібрались?, - занепокоїлась теща.

- В кіно, - бовкнув я, не бажаючи пояснювати своі дії.

- А хіба у нас немає телевізора?

- Є, але я хочу до великого екрана, розвіятись.

- А коли в тебе зарплата? - невгамовувалась теща. - Білети зараз недешеві. А дітей ви візьмете з собою?

- Мамо, - зупинила її запитання дружина, - ми хотіли попросити тебе посидіти з дітьми.

- Отак завжди, самі на прогулянки, а я - з дітьми. Беріть їх з собою, діти вас майже не бачать.

- Мамо, дозволь нам піти самим, таких малих дітей ввечері до кінотеатра не пускають.

Але теща, маючи свою концепцію для мого життя, була невблаганна: "Беріть, і край".

Я сподівався, що вийшовши на вулицю, я зможу помиритися з дружиною, але ввечері, поряд з малечею, не до з'ясовування стосунків.

Ледве вклавши дітей після пізньоі прогулянки, дружина теж лягла відпочивати, а я пішов на кухня випити філіжанку кави.

А ще кажуть, що принцип - "Заслужи любов ближнього", не суперечить ані одній релігіі світу, - з гіркотою думав я, попиваючи в темній кухні духм'яну каву. - Мені ближче інший вислів - "Постійно намагаючись завойовувати любов, все ж не заводьте дружби зі скаженим псом", - відповів я собі, і засоромився. Я, ніби то, зрівняв тещу з собакою, але ж вона не така вже й погана. Як, одначе, швидко звикаєш до доброго, що вже і сприймаєш все, як належнє, - зітхнув я про себе. Тиша і темнота, явно, схиляли мене пофілософствувати. Завтра п'ятниця, чого б і ні, вирішив я. Відкрив вікно, - благо, сусід зверху вже вгомонився, і не скине на голову якесь сміття, - і дихнув на повні груди, настояне на бензині, повітря. Як добре мати можливість, хоча б іноді, постояти, просто постояти ось так, одному, майже на природі. Бо вночі місто завмирає, і тиша його діє, так само благодатно, як і в лісі. Але тільки вночі, поту що мене, як міського мешканця, тиша вдень дуже нервує.

Пам'ятаю, як вперше приїхав в село. То навіть не село було, а маленьке містечко. Ми приїхали дуже рано, тому ранішня тиша була сприйнята, як належне. Але коли містечко залишилось таким і вдень, я захвилювався.

- В місті щось трапилось? - запитав я господиню, що поралась на кухні.

- Нічого, - здивувалась вона.

- А чому так тихо на вулиці? - допитувався я.

- Як завжди, - відповіла здивована жінка.

І я тоді подумав, що напевне, не зміг би жити в такій тиші, вона викликала б у мене напругу. Але приїхавши через декілька днів додому, я зрозумів, що то не так погано, коли тиша. Бо перший день вдома пройшов під гаслом: "Та коли ж вони всі вгамуються!", особливо, стосовно машин і сусідів - нелогічно перескочив я в думках від горнього до земного.

Виявляється, поки я насолоджувався кавою і споминами після важкого вечора, мій ближній вирішив серед ночі послухати трішки музики, і перебрав з гучномовцем. Хоча він одразу все повернув на місце, інші ближні вирішили донести до його відома все, що вони думають про цього гульвісу, і дуже голосно. Зрозуміло, що вони відірвали від подушки і мою тещу. Бо вона спить, як Штірліц. Одне вухо завжди насторожі. Мені іноді здається, що казки про Одно- і Триглазку списані з чиєїсь натури. Боже спаси, я не про тещу, це так, залишки філософіі.

- О Господи, - злякалась теща, впливаючи в кухню. - Ти чому не спиш? - і вона смачно позіхнула. - Теж розбудили? - задала вона риторичне питання, в темряві не помічаючи, що я одягнений.

Мені навіть не потрібно було удавати сонного, бо її позіхання визвали в мене таку ж саму реакцію. Рот розкривався з таким шумом, що його не почув би тільки глухий, не те що теща.

- Іди вже досипати, бо як сон зіб'єш, то півночі крутитися будеш, - захвилювалась вона, - і не май на мене лиха, я ж добра хочу. Гадаєш не розумію, що вам жити окремо треба? Але що поробиш, як не світить вам квартира від держави.

- На добраніч! - швиденько побажав я і кинувся до ліжка. Знаю тещу, вона точно ще з півгодинки на кухні посидить, а ми встигнемо полежати наодинці.

Дружина лежала дуже тихо, тому я зрозумів, що ще досі не спить.

Вона у мене жінка досить нервова, але вихована як дворянка: всі емоції сховані. Теща вважає, після п'ятидесяти можеш психувати, бо клімакс, але до того і веди себе, як сфінкс, незворушно. Я досі не розумію, звідки в неї така філософія з'явилася. Яке в селі дворянське виховання, коли їх без паспорта до шістдесятих років минулого століття в селі держали і до міста не дуже-то пускали. А книжки і в місті були дефіцитом, не те що в селі. Була б вона дочкою когось із сільської інтелігенції, зрозуміло було б. Але ж родилась в глушині, і в школу до сусіднього села три кілометри чалапала кожен день. Напевно, таки якась генетична пам'ять є. Дід в тещі був поляком, а баба - не повірити - гречанка. Де він її взяв на Вкраїні - загадка. Може дійсно, дід з козаками в походи ходив, десь вкрав, напевне. А може, вона сама з ним утікла, бо за переказом, він ставний чоловік був. Хіба з жінками можна щось напевне знати? Іноді дивишся: гарна, розумна, краля писана, а вийшла заміж за таке одоробло, що аж ну! Ніякі біологічні закони вибору не діють, жінки їм не підвладні, хто б що не казав.

Я тихенько ліг і спробував пригорнутись до дружини. Але вона залишилась незворушна. Я спробував енергійніше, але марно. Отже, на мене вона дійсно образилась. Якесь почуття провини з'явилось, але одразу і зникло. Це ж не я затіяв ту дискусію. Нарешті, я прийшов додому в гарному настрої, і в кінці-кінців я маю право мати свою думку на ідеальне сімейне життя, тим паче, що я не втілюю її в життя. А та дурня, що я вже не кохаю її, то зовсім не розумію, яке відношення має моє кохання до вечірньої суперечки. Я ще трішки покрутився і не помітив як заснув.

Тоненьким пальчиком вона провела по моїй руці майже до ліктя, збудивши приємний жар на шкірі. Я вже повірив цьому дотику, але що заважало мені погодитись з цим дотиком. Раптом зрозумів - довгий нігтик на мізинчику. Але тіло приймало рухи її рук і не бажало підкорятися доводам розуму. "Що тобі ще потрібно? - волало воно. - Гарна, розумна, витончена жінка!" І я приготувався до капітуляції. Її нігті все сильніше і сильніше дряпали мені шкіру, аж поки нарешті не вп'ялися в неї. "Кішка", подумав я в солодкій млосності… І відкрив очі. Так, це була вона - руда безсовісна Матільда, яка перервала мій сон на найцікавішому місці.

- Брись, ти покарана, сніданок відміняється.

Але вона не звернула уваги, нахабно граціозно скочила на ліжко і уклалася у мене в ногах. Кортілось скинути її на підлогу, але надія на продовження сну переважила, а без її муркотіння так просто в чотири ранку не заснеш. Тим паче, що поряд лежала справжня жінка, але вона була дуже ображена на мене і будити її не було сенсу.

- Вам ніколи не хотілося поїхати кудись далеко-далеко? Де немає нікого. Включити "Ревла буря, грім гримів..". Сісти і писати. Перекусив тим, що Бог послав, поспав, скільки зміг, і пишеш, пишеш, пишеш.

Редактор втупився в мене очманілими очима. Він щойно закінчив читати номер і зібрався підписувати його до друку. А тут я… з бурею і громом.

- Сергій Володимирович, голубчику, ви захворіли? - запитав співчутливо редактор.

- Ні, - бадьоро відповів я. - Хочу у відпустку, закінчити книгу. Ніхто не відпускає.

- Ідіот, - з радісним зітханням зробив висновок редактор. - У доброму сенсі цього слова. Перелякав мене. Йди-йди, працюй - замахав на мене руками - мені ніколи, зашиваюся.

Злий, розчарований поплентався я на робоче місце. "Ніхто, ніхто мене не розуміє, - думав я у відчаї - Може, як Ігор Северянін заволати, що я геній, а вони мене не розуміють. Ні, краще інсценувати своє викрадення, як той французький президент з якоїсь комедії. Ні, не вийде. У нього були гроші, влада, дівчина, а у мене?.. Попасти лишень в лікарню? З чим, з нежиттю? - зітхнув я. О, життя, навіть захворіти до пуття нічим, щоб і відпочити, і для життя, щоб не небезпечно".

Так напружуючи свою фантазію, доповз до столу. Звалився на стілець. Вже намірився закинути ноги на стіл, як янкі, на американський зразок. Раптом на столі побачив малюсіньку записочку. Таку малюсінькую-малюсіньку, що навіть через примружені очі вона впадала у вічі. "Де стаття?". Впізнаю руку випускаючого редактора Сонечки Валентштайн.

І с жахом згадую, що обіцяв сьогодні принести статтю про товариство анонімних алкоголіків. А я не те, що статтю, я навіть адреси їх не знаю. Оце то, влипнув. Швидкість, з якою я зник з редакції, зробила б честь навіть олімпійському чемпіонові. Адресок дали в справбюро, співчутливо поглянувши в мої очі. Бабуся хотіла додати ще щось і від себе особисто, але я ввічливо закрив їй рот фразою: "Ви рятуєте моє життя".

Адреса виявилася мало привабливою спорудою під назвою "Будинок культури" якогось заводу. Навіть дивно, я завжди вважав, що всі заводські будинки культури мали помпезний вигляд і будувалися на століття. А тут чи то завод був занепалий, чи то вони не думали про майбутнє.

Вранці я, як завжди, не поснідав, і зараз мені шалено "смоктало" під грудьми і хотілося палити. Але скрізь по коридору були розвішені плакати, що переконливо просили мене не робити цього. Час у мене був і я пірнув на сходи чорного ходу. З насолодою затягнувшись, спробував обдумати питання, які треба було поставити "анонімним" так, щоб не образити їх. Водночас лаючись на головреда за ідіотське завдання.

Почулися жіночі кроки, і хтось встав з того боку дверей, притулившись до косяка. Я дістав блокнот і черкнув пару запитань. Більше, як на зло, нічого не йшло в голову, і я став пускати кільця диму, намагаючись зосередитися. Але щось мені заважало. Вірніше, хтось. Зрозумів я, зміркувавши, що за дверима розмовляють. Голоси стали голоснішими і я мимоволі почав прислухатися. Краще б зробив крок вниз відразу, оскільки через хвилину до мене дійшло, що люди з'ясують стосунки. А мені лише цього і не вистачало, щоб остаточно провалити статтю. Ненавиджу бути свідком сварок. Досить мені і вчорашньої вдома.

Гаразд, послухаю, діватися все одно нема куди, вирішив я, заткнувши рот своїй делікатності убивчим аргументом: це потрібно для статті. Через хвилину я занудьгував, тому що розмова явно не стосувалася ні алкоголізму, ні лікування. Звичайна сварка. Намагаючись умовити себе не діставати ще одну цигарку: "ти ж кидаєш палити", я пропустив якийсь момент розмови. Злий на свою силу волі, я рішуче зробив крок до дверей, і навіть встиг взятися за ручку, як зрозумів, що не можу вийти. Люди за дверима не були чоловіком і дружиною, вони були коханцями.

- Я ніколи не обіцяв тобі розвестися з дружиною - ця фраза все поясняла навіть такому тупому, як я.

Безглуздішого становища важко було собі представити. Чорний хід внизу, як завжди, був закритий на коморний замок, єдині двері блокували ці двоє, а заняття анонімних ось-ось повинні були початися. Спробуй вийти я зараз, мене звинуватять в підслуховуванні. Хоча, звичайно, це їм буде ніяково в першу чергу. Але якщо це мої клієнти з алкоголіків, то я взагалі приречений - ні на одне питання вони не відповідатимуть. Мало того, звинуватять мене в Бог знає чому, і зі мною взагалі там ніхто не захоче говорити. А якщо це стражденні родичі, все одно ситуація не краща... Оце то так. І що тепер робити? Але видно ще є Бог на світі. Вони раптово перервали розмову і пішли. Дорога була вільна. Я для вірності почекав з хвилину, потім спробував заглянути через отвір для ключа в коридор, і лише тоді вийшов на свободу.

У великому залі, мабуть танцювального гуртка, мене вже чекали члени товариства. Анонімні, на подив, виглядали чистими, свіжими і, навіть, тверезішими, ніж я.

Їх керівник, делікатно представив мене присутнім і запропонував прийняти участь в занятті, не пояснюючи хто я і звідки. "Пронесло", - зрадів я. Ми сіли на величезний потертий килим, підібгавши по-турецки ноги. Я знову із здивуванням відзначив, що вони, на відміну від мене сіли вільно. "Може, вони ще і фітнесом займаються" - промайнуло в голові.

Почалось заняття зі звичайного психологічного вступу, що давало мені можливість роздивитися присутніх. Крім чоловіків, там були і жінки. Так, звичайні жінки. Я вирішив потім запитати у керівника, чи вони насправді члени товариства, чи просто прийшли з родичами або знайомими, бо виглядали вони непогано.

На обличчі однієї жінки мій погляд затримався довше, несвідомо я загледівся на неї, бо приємно було б бачити таке витончене обличчя не тільки тут, а і в будь-якому місці. Видно, я все ще не прокинувся остаточно, і сон ще мав на мене вплив. Чим довше я дивився, тим неспокійніше ставало на душі, я не міг зрозуміти чому. Щось бентежило мене все більше і більше. Нарешті, я зрозумів. Я з такою увагою дивився на жінку, яку колись кохав.

2008