• Новини
• Спонcорам
• Бiблiотека
• Автори
• Пiдприємство

Удень вони завжди сплять, щоби прокинутися опівночі. Можливо, тільки я здатний сприймати їх. Проте, коли дружина, починає крутитися й говорити крізь сон незрозумілі і дивні речі, я розумію, що вона також підсвідомо їх відчуває. А десь поряд за стіною довго і жахливо, немов йому живому здирають шкіру, починає стогнати хворий сусід.

На початку червня новий холодильник з'явився на кухні високим і довгоочікуваним, зеленооким другом сім'ї. За браком місця довелося втулити його у куток, між обпиляним підвіконням і саморобною тумбою, але й там він затуляв собою майже піввікна. Стару "Ярну", оскільки погреба не було, а батько не хотів забирати її до себе і не дозволяв викинути, довелося винести на балкон.

Можливо, усе почалося саме тоді. Може резонатором став цей старий холодильник, а можливо й сам скриплячий і напівгнилий балкон. Ще восени, коли ми з батьком робили ремонт, готуючи її до вселення, він неодноразово попереджав мене, що стара облуда довго не протримається. Проте випав сніг, а руки до балкону так і не дійшли.

До весни я мріяв зробити там відкидного столика й поставити крісло, щоби влітку влаштовувати сімейні вечері і просто читати книжки. Натомість, за браком вільного місця у однокімнатній квартирі, там почали збиратися речі.

Стара тумба з горорізьбою, колишній, ще радянських часів, світильник, давня, аж чорна, пательня, вудки та інструмент, тріснутий акваріум, стілець та кілька ослінчиків, розбиті санки, банки з консервацією. Усе це належало різним людям. Колись. Дещо залишилося ще від старих хазяїв, дещо я власноруч попритягував додому звідусіль: з роботи, з села, від "пенька" (місця, куди увесь двір зносив непотрібні речі), від знайомих. Навесні дружина додала до того всього квіти, а я почав складати матеріали, необхідні для подальшого ремонту.

Літніми ночами, коли спека трохи спадала, місто вкривалося темрявою, у якій зникало усе: звуки машин і мотоциклів, вибухи і тріщання салюту з феєрверком у сусідньому кафе "Апельсин", вечірня трансляція футбольного матчу, волання вболівальників і крики розпачу.

Іноді прокидаючись посеред ночі, я ніяк не міг зрозуміти, що ж мене збудило. Крізь прочинену кватирку у кімнату, немов на піщаний берег, хвилями накочувалася нічна прохолода. Поряд тихо спала дружина. А там, у темряві, за дверима, котрі вели на балкон, на виокремленій зовнішньою стіною частині території, за межею тісного домашнього всесвіту, щось скрипіло, ворушилося і шелестіло, непомітно і майже нечутно зчіплялося й розчіплялося одне з одним. Іноді з'являлося світло. Напівпрозорим сяйвом, ледь помітною ясою, воно іззовні освітлювало кімнату мрячними зеленавими відблисками.

Я намагався нічого не розповідати дружині. Удень вона виходила на балкон поливати квіти або покласти у старого холодильника привезене з села свіжу свинину. А вночі я тихо, щоби не збудити дружину, підіймався з ліжка, підходив до дверей і прислухався.

То були голоси. Голоси жінок та чоловіків, обмін враженнями і дрібні сварки, тиху музику, стогони і плач. Вони починалися виразним шурхотінням і поступово зникали, розчиняючись у темряві: "Олег, іди вже додому…", "Хто ти?...", "Подайте мені сіль, будь ласка…", "Хто ти?..", "Синку… не з'їжджай… там дуже крута гора…" Старі речі, немов тихо розмовляли одне з одним, переповідаючи відголоски тих розмов, котрі відбувалися колись у їхній присутності.

Я просидів у бібліотеці кілька годин і переглянув більше двох десятків книжок, котрі могли стосуватися того, що відбувалося, проте так і не знайшов пояснення, яке би мене задовольнило. Я дуже обережно шукав ради у друзів і знайомих, проте не отримав нічого, окрім пропозицій усе повикидати. Цього зробити не міг, бо попереду мав іще великий і не доконаний шмат ремонту.

Це сталося у кінці липня. За вікном шуміла буряна горобина ніч. Вітер завивав у проміжках між будинками, ламав гілки дерев і обтрушував груші, котрими рясно вродила дичка поряд з балконом. Мене збудив сильний удар грому. Декілька митей я лежав, нічого не розуміючи, а потім, уже майже звично поглянув у бік балкону. Якась висока, примарна тінь знаходилася там, за вікном. Химерна і нестійка вона безформною плямою здіймалася вертикально вгору, повільно коливаючись, але зберігаючи гострі й чудернацькі обриси.

Сліпуча блискавиця висвітила усе до дрібниць. Старі речі якимось чином трималися, зчеплені докупи, стояли одне на одному, усе хиталося, зчіплялося й ворушилося, немов намагаючись безформними і нереальними кінцівками, утриматися й зачепитися за стіну. Зненацька, щось затріщало, немов водночас урвалися мотузки, порушилися внутрішні зв'язки, котрі тримали усе гуртом, і разом із наступним ударом грому, що заглушив скреготіння гнилого дерева і дзенькіт розбитих шибок, уся купа розсипалася на друзки і полетіла униз.

Наступного ранку я виніс усе, що ще трималося на балконі до пня у прямому і переносному значенні. Після цього порозбирав залишки стінок та огорожі, залишивши знадвору саму голу плиту.

А наступного тижня один із друзів прийшов у гості з книжкою.

- Тримай, - він відкрив її на потрібній сторінці і дав мені прочитати, - Здається, це може тебе зацікавити.

- Спільна дія переускладнених систем об'єктів призводить їх до самоорганізації та до пристосування цих систем до зміни умов навколишнього середовища, - прочитав я уголос підкреслені рядки.

Він перегорнув ще кілька сторінок і знову тицьнув мені пальцем.

- У надзвичайно переускладнених і тонкорегульованих системах, - продовжив я читати, - що здатні до самоналагодження можна спостерігати антиентропійний вплив свідомості цих систем на них самих. І що це має означати?

- У твоєму випадку тільки одне, -відповів він мені, одна по одній витягуючи із торби пляшки з пивом і виставляючи їх рядочком на столі, -Збільшення мотлоху утворює систему. А розумних мотлох пристосовується, захищається і впорядковується.

Зараз я майже певен, що він мав рацію. Можливо вони просто рятувалися від бурі. Або утримували балкон від руйнування. Або зберігали власну домівку, дбайливо охороняючи уривки спогадів колишнього життя, якимось чином записані на молекулярному рівні. Удень вони завжди сплять, щоби прокинутися опівночі.

У кожного існує таке місце. Це може бути погріб, шафа, шухлядка, антресоль. Місце, у котрому впорядковано або насипом зберігаються різноманітні старі речі, котрі шкода викинути, бо вони, можливо, ще можуть стати у пригоді. І якщо ви чомусь несподівано прокинулися уночі, підніміться з ліжка, підійдіть туди ближче й прислухайтеся.

"Хто ти?.."

Він іде. Не знаю навіть радіти чи журитися. Мій давній знайомий Михайло Михайлович, той, котрий Коцюбинський, якби був зараз живий, довго сварив би мене за недоречне використання назви його образка.

Проте гади чомусь живуть довше людей. І знають, звичайно ж, більше. На жаль. А восени у навколишніх лісах їх з'являється особливо багацько. Я маю на увазі гадів, а не людей. Хоча є і серед людей. І не всі з тих, котрі гади, насправді є гадами. Тобто не всі, котрі так виглядають, народилися такими. Маю надію ви мене зрозуміли. Або зрозумієте.

Слабке спорядження для печери: ліхтарик і невеличка торба. Проте із майже порожніми руками, мабуть, зручніше підійматися, коли у темряві випадково впадеш, перечепившись через якийсь камінець. А таке "випадково" вже тричі.

Невже не можна уважніше дивитися під ноги? Та ж ні. Адже там, десь попереду, у далекому кінці печери… І що б ви думали?

Золото, діаманти, коштовності і так далі і таке інше.

Очі горять, руки трусяться, коліна підгинаються. Знаю як це, бо колись і сам був таким.

Наслухався, мабуть, що стоїть скринька відкрито (бери не-хочу), а здобуття скарбу не потребує особливих приготувань. А раптом у торбу все не влізе?

То усе жадібність. Чи гординя. Чи самовпевненість.

Усе село знає про печеру, усі баби й половина дідів знають про скарб і розповідають усім бажаючим, як до нього дістатися. А на додаток ще ж і наказують, і попереджують, що знайти скарб можна, а от забрати - ні. І чомусь усі воліють не говорити, скільки душ зникло у тій печері. Моя, мабуть, стоїть останньою у переліку.

Він уже близько. Майже добрався. Знов зачепився чимось за щось. Мабуть вдарився. Мабуть боляче. Лається. Де ж твоя вихованість? Не Він, а воно якесь. Такого навіть не шкода.

Буде. Виходить з-за останнього виверту печери й одразу помічає нас.

Ми - то я і скриня. Я згори. Гірше, якби навпаки.

Бо ж скриня, мабуть, важка. А у скрині, напевно таки, скарб. Мабуть, бо сам не бачив.

Не встиг.

Озирається довкола, натрапляє поглядом на мене і світить ліхтариком просто у очі.

Та ми вже лякані не раз. Світла не боїмося.

Повільно розкручую усі свої кільця та спіралі, спираюся на хвоста, висуваю роздвоєного язика й сичу якомога загрозливіше.

Заплющує очі й починає щось шепотіти собі під носа. Мабуть не знає, що скарбники - з тих "…проти котрих немає замовлянь…".

Це була цитата. Єремія. Може чули? Колись і я багато читав.

Замовкає, розплющує очі й бачить, що результатів ніяких. У одному з темних закутків печери знаходить і бере до рук довгу палицю. Для того й лежить…

Адже до всього маєш іти з власної волі.

Декілька раз, каюся, я таки отримав нею трішки по горбах, проте зараз, уже навчений, повільно сповзаю зі скрині й рухаюся до виходу з печери.

Розминаємося з ним на максимальній відстані: я повзу попід однією стіною печери, він нажахано притулився спиною до іншої. Роблю вигляд, немов зникаю за вигином у темряві, а сам зупиняюся і продовжую звідти непомітно спостерігати за ним.

Кладе ліхтарика додолу й підмощує під нього камінця так, щоби той світив на скриню.

Підходить до неї, кладе поряд торбу, стає навколішки й торкається защіпки. Замка, звичайно ж, немає.

А навіщо? Усе відбувається миттєво.

Раніше це називали закляттям або чарами. Колись-то стане шкідливим впливом, випромінюванням, генною інженерією або гормональною терапією.

За мить там, де щойно стояла людина, поряд зі скринею, шалено вигинаючись і сплітаючись у немислимі вузли, виблискує лускою величезна гадюка.

Розвертаюся й повзу до виходу. Моє чергування закінчилося.

А його почалося.

Тепер він ніколи не зможе піти звідси. Скриня триматиме його біля себе, бо ж де скарби, там і серце.

Але ж "ніколи" - то ще не вічність.

Він, поки що, не розуміє, чому так сталося, проте, я певен, що колись, у тій плескатій трикутній голові спливе думка про те, що тепер він уже точно не зможе забрати скарбу.

2007