• Новини
• Спонcор
• Бiблiотека
• Автори
• Пiдприємство

Ніхто вже і не пам'ятав скільки років було Каменю, який лежав на вузькій стежині, що вела вгору на найвищу точку цих гір Sant Jeroni (Сант Жероні). Він жив на одному місці, нікому не заважав. Звідки він взявся, всі могли довідатися лише з його нескінченних розмов, які Камінь любив нашіптувати Пилу. Інколи, таких відвертих, що всім оточуючим ставало ніяково. Інколи, таких натхненних, що всі починали мріяти з ним.

- Старий зовсім з глузду з'їхав, - доповідала одна Травичка інший, - Чула, як він розмріявся? Сам лежить на цій дорозі серед своїх братів, а хоче на самій верхівці гори побувати.

- Та він навіть за вітром не колишеться, - сміялася інша Травичка, - Сидіти йому тут і сидіти, ще не одне століття.

- А ви чули його байку, коли він згадував про те, як був молодий і жив там, на верхівці гори? - підхопила розмову дорожня Пилюка, яка розвалила свої щупальці на різних сторонах дороги.

- Розкажіть, розкажіть, - защебетали Травички.

- Це були багато століть тому, - почала розповідь стара Пилюка, - він був ще молодим, красивим і міцним. Камінь тоді лежав на уступі скелі .Він слугував нашій господині Горі, доглядаючи за порядком. Завжди був в курсі всіх подій, що творилися внизу. Вона його дуже любила, і довіряла його спостереженням, оскільки сама не могла бачити все те, що відбувалося біля її ніг. Від погляду вниз, в неї паморочилась голова.

Стара Пилюка покректала і розправила свої пухкі численні спідниці уздовж узбіччя, підставляючи під промені сонця зморщені руки.

- Далі, далі, - нетерпляче защебетали Травички, - а як він опинився тут, майже біля підніжжя гори? Він її обдурив? Він не виправдав її довіри?

Звідкілясь налетів поривчастий Вітер і почав смикати, шарпати, перебирати кошлаті спідниці старої, запрошуючи до вальсу. Вона явно не хотіла танцювати, але пустотливий навіженний вітер все крутив і крутив Пилюку в танку. Нарешті він відпустив її, і вона сіла на своє звичне місце, захекавшись від напруги.

- Ох, цей непосидючий Вітер! Ох, він і пустун! Отже, я вам зараз закінчу цю історію з Каменем, - вона вмостилася зручніше і продовжила. - Одного дня Вітер і Камінь посварилися із-за дрібниці. Каменю не подобалося, що Вітер завжди танцював зі мною внизу, і з-за цього він погано бачив обстановку біля ніг Гори. Справа в тому, що люди все частіше і частіше приходили до Гори і піднімалися до самої верхівки, молилися і довго сиділи на ній, дивлячись вниз, відпочивали і багато думали про життя.

- Та вони і зараз ходять щодня. Мені моторошно, а як хтось наступить на мене, - запищала одна мила Травичка.

- Ти у нас завжди була боягузкою, - відмітила Колючка. - Щоб тебе не затоптали, могла б погустіше зростати. Адже на висоті розташовується знаменитий монастир Монсеррат. У кафедральному соборі святого Бенедикта, який вважається одним з найкрасивіших соборів Європи, знаходиться "Чорна мадонна".

- Що то за "Чорна мадонна"? - запитала ображено Травичка.

- Це скульптура, що зображає Діву Марію. Пастухи знайшли фігуру Чорної Мадонни в цих горах, а ченці побудували монастир, який з глибокої давнини і до цих пір приймає безліч паломників зі всього світу. Дотик до цієї реліквії, по легенді, приносить успіх. Шукачі щастя і релігійні люди вишиковуються щодня в чергу до неї.

- Так що ж було далі з Каменем?

- А далі, Камінь виявив свою незадоволеність. Вітер розсердився, зібрав всі свої сили і зіштовхнув камінь вниз, - закінчила, позіхаючи, свою розповідь Пилюка і заснула.

Настала тиша. Кожен обмірковував її розповідь, переживаючи із-за бесталанного Каменя. Виявилось, що одне необережне слово вирішило багатовікове життя Каменя, звернуло зовсім в інший бік.

- Та не засмучуйтеся ви так, внизу теж сонечко гріє і не так вітряно, - спробувала заспокоїти Камінь зелененька Травичка.

- Я так хочу, ще хоч раз, побувати там, на вершині. Вже пройшло стільки століть і все там могло змінитися, адже я запам'ятав кожен виступ, кожне дерево і хмару, що пропливала в тому спокійному небі, - після довгого мовчання сумно промовив Камінь, і на його очах блиснули сльози.

Всі навколо розуміли, що важкому Каменю потрапити на вершину самому просто неможливо. Якби навіть Вітер вирішив зробити йому приємне, то все одно не зміг би закинути його туди, адже він був настільки важкий…

У один чудовий, сонячний день молодий чоловік на ім'я Віторіо йшов на гору. Фотоапарат він ніс в руках, а порожній футляр висів на правому плечі. Він йшов, спрямувавши погляд до неба, посміхався ранішньому світлу. Промені мінилися, наче нитки під майстерними руками вишивальниці, пронизуючи блакитне іспанське небо. Сонце було ще приховане за горами, але все навкруги свідчило, що день буде дуже спекотним.

Вітер перебирав його в'юнке волосся. Довкола співали птахи і цвіркали коники. Окрім пісні самої природи, не було чутно ані гуркоту моторів машин, що проходять внизу, ані інших звуків цивілізації. Це додавало чарівної таємничості навколишньому світу. Здавалося, Бог обмежився створенням лише цього куточка живої і незайманої природи. А все те, що внизу гори, просто не існувало. Віто вдихав повними грудьми свіже повітря. Звільнившись від побутових проблем, він насолоджувався спокоєм природи, що оточувала його. Це додавало снаги помічати всю красу природи, навіть старий трухлявий пень зачарував його своїм первісним виглядом. Він прилаштував камеру, направляючи об'єктив у напрямі пня.

Від справи його відволік гамір, що доносився з верхівки гори. Озирнувшись, Віторіо не помітив нічого такого, що могло викликати тревогу. Але його збентежили крики, які буквально розрізали повітря.

- Що це може бути? - запитав сам у себе Вито.

Гамір наростав, стаючи все сильнішим і сильнішим, до криків додалося гупання декількох людей.

- Еге, там щось відбувається, - з цими словами чоловік нахилився до землі і, на всяк випадок, підняв Камінь.

- Гей, що це ви робите? - заволав в істериці Камінь.

Але його парубок не чув, оскільки звучання голосу Каменя не могло розпізнати людське вухо.

Віторіо з Каменем в руці пішов далі. Повільно, обертаючись по сторонах. Його лякали ці крики, гамір. Адже він приходив на цю гору дуже часто, просто посидіти і подумати, і завжди була чарівлива тиша. Якщо це галасують люди, отже вони прийшли на гору ще увечері і провели тут всю ніч, адже ще доволі рано, міркував він.

Гомін зростав, посилювався, і посилювався. Тут Віктор побачив, як троє парубків з криками тріумфу, махаючи руками, промчали вниз. Вони були ніби зачаровані швидким бігом, який видавався їм польотом в горах.

- Дивно, що їх так злякало там, наверху гори? - не випускаючи камінь з рук, молодий чоловік продовжив свій шлях, до самого піку.

Довкола була "мертва" тиша. Все так само стугонів вітер, співали птахи і тихо плили в небі хмари.

Заспокоївшись, Віто сів, і лише зараз він виявив, що рука все ще тримає Камінь. Він посміхнувся.

- Видно ти, Камінь, так хотів потрапити нагору, що я просто інтуїтивно тебе доніс. Ну, що ж, залишайся тут, - з цими словами він поклав камінь поряд з собою. Зробив пару знімків вигляду з гори, посидів, подумав і пішов назад, до своєї машини, до суєтної цивілізації міста.

Задихаючись від хвилювання, Камінь огледівся. Він знову був на уступі, звідки можна бачити околиці на десятки кілометрів.Все так змінилося, але контури Гори залишилися колишніми. Величезні лисі скелі, що обліпили гору з усіх боків, підносяться немов ідоли. Вузькі канали нагадують химерні визерунки, а похмурі печери додають всій зовнішності Монсеррат особливу таємничість. Камінь досяг своєї мети. Він опинився знову на вершині. Там, куди прагнув не один рік, і навіть не сто років. Його багатовікова мрія збулася.

- А бажання все ж збуваються, - прошепотів Камінь, дивлячись вниз.

2007