• Новини
• Спонcорам
• Бiблiотека
• Автори
• Пiдприємство

Однокласники називали мене Ванько - сім п'ятниць на тижні. А все через те, що я легко захоплювався і также легко прощався зі своїми захопленнями. Полетіли в космос наші космонавти, і я уявляв себе розвідником невідомих світів, а у вільний час неабияк надокучав ровесникам розповідями про польоти на Місяць, Венеру. Коли ж трапилося так, що я пішов після дев'ятого класу в археологічну експедицію на літній сезон за старшого - куди пошлють, почав хвалитися друзям, що закінчу школу і поїду вчитися в інститут на археолога.

Мрія здавалася цілком реальною. Але і це захоплення не було останнім. Допомогла розібратися мені минула війна і дядя Володя.

Я знав його тільки по фотографіі. Маленьким чув про нього хвилюючі розповіді. Дорослішим бачив, як мати, перебираючи фото, тільки зітхала і клала іх подалі. Я розумів чому вона зітхає. Адже чув як мати говорила сусідам яким гарним та розумним був наш Володя. Великою людиною міг би стати, але війна переінакшила все.

Сімнадцятилітнім хлопцем пішов на фронт і канув в небуття. Надія почути щонебудь про дядька згасла в нашій сім'ї давно. А хіба це жарт, ген скільки ж часу пройшло, скільки надії покладали на запити, а відповідь була одна и та ж: "Пропав безвісті".

I раптом прийшла листівка від директора місцевого музею: "Шановна Дарино Іванівно! - писав він. - Цими днями учні нашої школи знайшли в закинутому окопі листа, котрий підписаний Володимиром Панченком, є підстава гадати, що він належить вашому братові. Переконливо просимо взяти з собою один з його листів, щоб порівняти почерк, і приїхати до нас для уточнения деяких деталей".

Ми відразу ж поїхали за зазначеною адресою. У шкільному музеі нам сказали, що лист від дядька незвичайний і провели на висотку. Мати глянула, сплеснула руками і розплакалася. Не тому, що лист брата досить довго йшов до рідних - більше двадцяти років. Послання було висічене на камені багнетом! "Рідні мої! Я недалеко від вас, але йду назавжди. Прощайте! Володя Панченко. 1942 р."

Хто б міг подумати, знайшовся лист мого дядька через стільки років! Дядя вірив: рано чи пізно, повідомлення його знайдуть. і будуть знати, де прийняв він свій останій бій. Але як довго шукали!

Нас провели в окрему кімнату, заспокоіли матір і розповіли про подробиці пошуку.

...Влітку 1942 року курсанти кулеметно-мінометного училища вперто захищали Краснодар і вийшли останніми. А яка доля спіткала іх, ніхто не знав. Досі таємниця залишилася таємницею. I ось цей лист.

- Якщо написане дійсно належало вашому братові, сумнівів більше немає: там, де знайшли його послания, і прийняли курсанти останній бій з ворогом. Прощаються тоді, коли немає вже ніякої надії, - закінчив директор.

Для працівників музею лист дяді відкрив важливу сторінку в історіі училища, для моєї мами - поставив сумну крапку. А мені...

Якось по-іншому почав я дивитись на життя і своє місце в ньому. А після закінчення школи я подав документи до військового училища.

Людина не владна над часом. Так було, так є, і так буде. Такий одвічний неписаний закон буття. Але, погодьтесь, ніяка сила не спроможна змусити іі забути минуле, перекреслити те, що колись відбулося. Бо пам'ять серця не дає їй це зробити.

2007