• Новини
• Спонcорам
• Бiблiотека
• Автори
• Пiдприємство

Ви коли-небудь бігли?

Стоп, ні не так.

Ви коли-небудь бігли восени?

Восени... Коли вже не так жарко, але ще не холодно. І коли вітер в волоссі. А навколо танцюють рекламні буклети і листя.

Бігли? Вранці. У сонному місті, що лиш прокинулося, але вперто не вилазить з ліжка.

Минаючи калюжі, разом з собаками, що вигулюють своїх господарів та машинами, що розвозять своїх водіїв.

Разом з сонцем, що дивиться на все це згори і усміхається.

І щоб вітер в волоссі, і калюжі під ногами, і сонце над головою.

Бігли? Тікаючи від знайомої німецької вівчарки, з якою уже на "ти".

Вдихаючи повітря і видихаючи щастя. Від бігу і зусиль.

І зупинити всі думки. Просто констатуючи вдих-видих, своє існування, свій біг.

У сонці з вітром вранці однієї осені.

Весни, зими, літа і знову осені.

Ви коли-небудь бігли?

Відкрити очі і побачити світло.

Наповнитися його енергією, в передчутті нового дня встати з дивану.

Поблукавши трохи в свідомості, наповнитися ясністю ранку.

Забути про все, крім цієї миті.

І нехай від неї не залишиться нічого, крім присмаку терпкого чаю.

Хай цей ранок зникне так несподівано як і з'явився, але закриваючи двері своєї квартири, я подумаю, що це і є щастя, посміхнуся і все набуде сенсу.

Коли падав дощ - хотілося жити. Ти кидав все на світі, вибігав з будинку обов'язків і вмивався росою. Він не падав часто. Тижнями він вичікував той момент, коли далі без нього вже не можна, коли жара буднів і відсутність вітру ні, не набридала, вона ставала критичною і настільки монотонною, що всі так хотіли дощу. Він приносив свіжість, змивав буденність.

А ми кидались в нього, намагалися взяти максимум, відчути себе на вершині стихії. Це давало заряд і якусь особливу радість перемішану з гідністю.

Потім ми поверталися в наші будинки і розповідали про дощ. Там сиділи люди-обов'язки, вони нас питали: "Ну як там?", не розуміючи, навіщо йти на вулицю коли падає дощ - "Все просто чудово" - тихо відповідали ми. Просто хотілося жити. Не заради, жити всупереч усім "заради", просто йти дорогою і насолоджуватись нею. Ми це відчували. А дощ огортав нас, наше місто, і наше життя.

- Ви ніколи не чули як опадає цвіт вишні? А росу ранкову? Як не чули? А шелест вітру? І шелеста не чуєте. Тоді, якщо росу не можете почути, як чуєте ви кров у власних жилах?

- А ми й не чуємо.

- Не чуєте? Цікаво. А бачите? Ви бачите ті сотні барв блакиті неба? Або мільярди зір над головою?

- Ні, старий, не бачимо ми зір.

- А що це в тебе?

- Це окуляри. А це навушники.

- А для чого вони служать?

- Ну ти даєш, озирнися навкруги - у всіх окуляри. Вони допомагають нам чіткіше бачити предмети.

- Цікаво, можна окуляри... спробувати?

- Бери. Мені, що шкода.

- Якийсь світ сірий в окулярах. І ви в них ходите усе життя?

- Ну не все, але доволі часто. Мої окуляри - то мій стиль. У когось можуть бути інші. Ми вибираємо, які підходять, час від часу міняємо, купуємо нові…

- Може й так. Скажи мені одне, чому ви живете?

- Ну ти даєш. Таке питання. Ну, не знаю - всі живуть і я живу... Якийсь ти дивний. Старий, з тобою все нормально? Може викликати лікаря? Мені не шкода - мобілка є.

- Ні, я здоровий.

- Точно? А то такі питання ставиш. Ну, гаразд піду я. Хочеш окуляри? Бери - в мене ще є.

- Ні дякую. Щасти тобі.

- Ага, давай.

Вечір. Кафедральний собор.

- В ім'я Отця Нашого...

Я намагався. Цілий тиждень. Отче, я намагався знайти тут бодай когось, хто ще бачить або чує. Але, Отче, я не знайшов. Ти знаєш - я намагався.

З старечих очей полилися сльози.

- І Його Сина...

Ти викупив їх не задля цього. Як я хотів когось зустріти. Але я не зустрів. Я знаю, ти теж дуже цього хотів. Пробач.

- І Святого Духа...

Перебувай в нас, живи в нас, не полишай нас. При народжені і смерті.

Старий встав і повернувся до тих людей, що були в залі.

Побачив лиш тіні глухих та сліпих. І пішов далі шукати. Хтось міг сказати - у пустелю пішов. Та лиш він у тому місті знав, що насправді йде з пустелі. З пустелі попелу мерців в оазис правди та життя. Щоб слухати пісок і вітер та вічно говорити з ними у мовчанні.

І шукати, обов'язково шукати учня, що б міг почути власну кров.

2007